Незалежний аудіоексперт
Аудіофіл-графоман
Команда Era in Ear
Незалежний аудіофіл
Експерт з Hi-Fi та High-End напрямку
Аудіофіл
Незалежна аудіоекспертка
Станом на зараз ми в точці, коли в словосполученні «портативний плеєр» слово «портативний» перестало будь-що означати.
Кожен новий плеєр будь-якої компанії з черговою ревізією не лише апгрейдить звук – тут до багатьох є питання, як і до того, чи не вперся власне портатив в свою верхню межу.
Звісно, коли це сусідні моделі, то і різниця між умовними 320 чи 340 грамами наче і не велика. Та коли це 260 – навіть мк2 – отут вже різниця помітна неозброєним оком, рукою і навіть кишенею. Як, зрештою, і гаманцем.
Алюзія на модельний ряд iBasso тут невипадкова, бо є теорія, що тепер номер моделі вказує не тільки на ціну, а й прямо корелює з вагою пристрою. Якщо це не серія MAX, звичайно. Там для зручності обрахунку та розуміння, наскільки це вагомий, ба навіть важкий, звук, можна додавати 500 грамів одразу.
А поговоримо сьогодні про на цей момент флагман компанії, плеєр iBasso DX340. В базовому вигляді він постачається з підсилювачем AMP15, але у мене є ще й AMP16. Той, що зі справжніми лампами Raytheon 6814, які добрались і до iBasso. Так, вони все ще “мілітарі”, все ще з малим струмом нагріву і відповідно, тепловиділенням, але по-перше, це не так і погано для портативного використання. По-друге, вони незрівнянно ближче до справжніх ламп, аніж все ще подекуди модні NuTube від Korg, де, чесно кажучи, від ламп лише назва.
Свого часу у мене було немало плеєрів iBasso, та потім (і досі) я перейшов в табір Lotoo. Бо стрімінги це непогано, але можливість отримати якісніший звук в компактнішому форматі тішить мене значно більше. Тож на деякий час я взагалі перестав цікавитись, що ж там у iBasso. А їх експерименти з відомими ґудзиками на лопатах і з цеглою серії MAX остаточно добили мою цікавість, якщо вона ще якось жевріла.
Проте хайп щодо DX340 стоїть такий, що зацікавив навіть мене. Тож, почнімо.
Не буду дуже зупинятись на цьому розділі. Коробка вже знайома всім, хто хоч колись мав плеєр від компанії. Якщо цей плеєр не доісторичних часів, звісно. Картонний бокс синього кольору, схований в суперобкладинку. Ніби нічого нового, та, по-перше, виглядає все ще гарно і нітрохи не застаріло, по-друге, відкривається просто.
Всередині все, чого і очікуєш від компанії. Без зайвої розкоші, але все, що справді необхідне. Сам плеєр, чохол – теж непоганої якості, захисне скло (багато захисного скла), кабель для прогріву, блок живлення і кабель передачі даних/зарядки з USB. Ніби і нічого більше, але зрештою, а що ж іще треба?
Викрутки для заміни модулів не передбачено, вона йде в комплекті з підсилювачами. Боюсь уявити скільки б на цьому зекономили якби додали одну до плеєра, а не по одній до кожного підсилювача.
Оскільки тут маю деякі сентименти, варто зупинитись на ньому.
Блідо-блакитний чохол для iBasso DX340 виготовлений з традиційного шкірозамінника. З поправкою хіба що на хорошу «шкірястість». Тобто текстура хороша, і якби вона не була виражена аж так, можна було б повірити, що вона справжня. Там не менш, в руці він відчувається приємно.
Зроблений загалом просто, це не увага до деталей рівня деяких Dignis або повторення геометрії корпусу, як буває у кастомних чохлів, тож характер пристрою він скоріше маскує – аж до того, що робить його зовсім невиразним. Але для стоку непогано.
Він лишає доступ до всіх необхідних портів зверху та знизу, має невеличкий виріз на спинці вгорі.
І, за модою останніх років, має металеву решіточку, що закриває спинку. Цього разу над нею попрацювали непогано. Це не щось надзвичайне і небачене з точки зору вирізів – вони як раз досить прості. Але сам патерн решітки гарний. Це такі собі крапельки, що ґрунтуються на геометричному малюнку, але мають різний розмір та по різному вписуються в сітку, розтягуючи її. Дещо нагадують бульбашки в ігристому. Або охолоджуючому газованому коктейлі, що буде досить доцільним в спеку. Втім, і ціна пристрою охолоджує десь так само.
Але не будемо про це. Головне що чохол виглядає хоч і простувато, але гарно і словами його дизайн передати важко.
З мінусів – традиційне невиразне тиснення на місці кнопок і відкриті грані зверху. А вони досить гострі. І на них прийнято скаржитися. Ну і згадане маскування індивідуальності плеєра.
З плюсів – якихось доларів 50 це точно економить, а пристрій тримається в чохлі надійно і міцно. Діставати його треба хіба щоб замінити підсилювач. Що буде явно нечасто.
Як і належить топу, пристрій поєднує всі технологічні переваги.
Зокрема, в його основі 1-бітний дискретний ЦАП, модульний дизайн з можливістю заміни підсилювача та сучасні технології обробки звуку. Ну і, нарешті, дуже виразний та впізнаваний дизайн, що дуже сильно перегукується і з DX260, але чи не більше – з плеєрами Astell&Kern. Справді, якби не очевидне знання що це, я б сприйняв його як якийсь неанонсований передсерійний AK. Передсерійний – бо дещо грубуватий, немає аж такого відчуття розкоші та преміальності.
І це не про саму обробку металу, а про увагу до деталей. І в обробці, і в дизайні. Щодо матеріалів, то корпус iBasso DX340 виготовлений з нержавіючої сталі (316L). Як видно, про спроби зробити пристрій легшим мови не було.
Та все ж, на дизайн плеєра я бачив небагато скарг, але от його ергономіка…
По-перше, він великий. Для мене це давно за межею портативності. За розміром фронтально це майже як Hiby R6 Pro 2, але він майже вдвічі товщий і майже вдвічі ж важчий. І якщо у Hiby є спроба зробити його ергономічнішим за рахунок виразних фасок на спині, то тут ні. Крім того, R6 Pro2 відносно нетовстий, тож лізе в кишеню. Просто сприймається як такий собі занадто заряджений телефон. От DX340 зовсім не схожий на телефон.
Його вага 566 грамів з чохлом і картою пам’яті. Більше півкіла! Навіть офіційно вказана виробником «суха» вага – 486 грамів.
Для порівняння, Hiby R6 Pro 2 в чохлі Dignis і з картою важить 320 грамів. ALO CDM – 409. Навіть важкі за мірками плеєрів Sony WM-NW1 з адаптером DD Hifi та в чохлі важить 511, а AK SP1000 Cu 476. Перегнати героя огляду останній може хіба що з додатковим підсилювачем, з яким вже важить 648 грам. LPGT Ti, який є моїм основним плеєром, майже на третину легший – 407 грамів в кастомному чохлі.
Словом, це я до того, що якби DX340 справді важив 340 грамів, було б не те що добре, а навіть вау. Але як є – ну, це не те що на межі портативності, ця межа вже давно залишилася позаду. Тож носити його навіть в кишені куртки – як на мене, не дуже комфортний варіант. Хіба що в рюкзаку.
До того ж, розміри. 150 мм × 77.5 мм × 19 мм. Це співмірно зі згаданою першою Ультимою з підсилювачем – вона ледь вужча, але трохи товща. Майже ті самі розміри і у CDM. Ледь товщий, але коротший. У бутербродик вони лягають добре. Також, як я вже говорив, Hiby R6 Pro 2 має приблизно той самий фронтальний розмір, але майже вполовину тонший.
Такий плеєр хіба що транспортабельний, але не портативний.
Що ще може завадити носити його в кишені – гострі кути. Його коліщатко виготовлене за стійким референсом на АК, хіба що якщо у них насічки зовні проти годинникової стрілки, то тут – за. І чіпкість його для пальця досить непогана. Проте так само чіпляється воно і до одягу. Те саме з складною геометрією верхньої грані. Там є верхній правий кут спереду, який дуже чітко випинається, і навіть на палець відчувається гострим. Чи порве він кишені? Щойно до них дотягнеться, буде намагатися. Приблизно так само і з рештою граней. Позаду взагалі геометрія така, що може за щось і зачепитися. Грані та кути досить виразні і дещо менш скруглені, ніж було б добре для комфортного використання. Або ж треба було якось продумати зріз цих кутів фаскою, тощо.
Тож з металообробкою тут непогано, але не до кінця продумано і такі собі дрібні огріхи присутні.
Тож тут маємо перевагу дизайну над зручністю.
На задній панелі також помітні втоплені в корпус дизайнерські елементи з ґвинтиками. Насправді це функцінальна штука, їх можна відкрутити, зняти задню панель і замінити батарею. Так, отак просто.
Разом з тим, завдяки суміщенню крутилки з кнопкою, плеєром навіть можна керувати однією рукою. Правою. Для лівої він не призначений взагалі. А для правої – під великим пальцем опиняються три кнопки керування відтворенням, згадане коліщатко, ну і екран. Чи зручно керувати наскільки габаритним і важким плеєром однією рукою? Нітрохи. Чи можна це зробити в принципі? Мені вдавалося. Та на практиці частіше потрібно все-таки буде дві руки.
Щодо розміщення портів, то воно передбачуване. На верх помістили роз’єм UCB-C для зарядки і даних, слот для карти пам’яті і коаксіальний порт SPDIF 3.5 мм.
Зліва нема нічого, справа – коліщатко гучності, а під ним кнопки. Коліщатко працює нормально, кліки досить плавні, але схоже, що програмно не все так добре – часом є пропуск кліку, як при регулюванні вниз, так і вгору, коли це відбувається в звичному швидкому режимі. Коли піднімати гучність плавно по кліку, то все добре. Передбачено 100 пунктів гучності. При цьому коли мова про IEM, то для деяких вистачає і 25 пунктів для комфортної. Коли ж мова про тугі повнорозміри, треба додавати і до 50. Хоча про сумісність поговоримо пізніше, там є що сказати.
Кнопки не торохтять, хід досить чіткий. Самі вони помітно і рельєфно виступають над корпусом. Хоч в чохлі цього, звісно, не видно. Не знаю, наскільки стійкий корпус до подряпин, але на мою думку, без чохла носити його приємніше. Звісно, замацується відбитками, але відтирається. І тоді ергономіка трохи краща.
На низ винесені роз’єми під навушники і порт для підключення зовнішнього живлення підсилювача на 12 В, закритий заглушкою. Так, важливий момент – воно живить не весь пристрій цілком, а саме підсилювач. Завдяки цьому зростає напруга на компонентах і, як результат, потужність на виході. Натомість цифрова частина продовжує живитись від внутрішньої батареї пристрою.
По краях нижньої панелі розміщені ґвинтики, що дають змогу змінювати підсилювачі. Наразі крім AMP15 та 16 анонсовані 17 та 18. Зустрічав інформацію що попередні включно до 12го підтримуються теж, але для них потрібні спеціальні адаптери.
Тут теж не буду говорити багато, відмічу основні на мою думку моменти.
В якості ЦАП використовується 1-розрядний дискретний ЦАП. Так, тут не вдавались до перевірених рішень, а придумали цілком унікальне. DX340 має 1-розрядний PWM-ЦАП, який побудований на архітектурі з 128 дискретних елементів.
Для того, щоб керувати всім цим процесом використовується матриця FPGA-Master 3.0. Все це, за словами виробника, дає змогу мінімізувати джиттер. А ще з цікавого – дала змогу реалізувати функцію Harmonic Adjustment – налаштування гармонік.
В якості процесора використовується Snapdragon 665 за підтримки 8 Гб оперативної і 256 Гб внутрішньої пам’яті. Рішення, що стало стандартом для багатьох сучасних плеєрів.
Чув нарікання, мовляв, що ж він може у 2025 році, але як на мене, для плеєра – цілком нормально. Стрімінги, корисні програми типу сторонніх плеєрів, тощо – все без проблем завдяки отимізованому Андроїду 13 з підтримкою Google Play. У всякому разі для мене відносно недавно були часи коли така конфігурація в телефоні була цілком хорошою. А тут в плеєрі.
Само собою, є бездротове підключення Wi-Fi та Bluetooth.
Для тих, кому це все від лукавого – є прошивка Mango OS, в яку можна легко перемкнутися. Вона перетворює плеєр на суто плеєр і прибирає все зайве, лишаючи лише це. А разом з тим, зменшує навантаження на процесор.
Все це працює на 6-дюймовому AMOLED-екрані виробництва Sharp. Кольори яскраві, насичені, а кути огляду теж цілком зручні. Приємно, що через роки компанія продовжує використовувати якісні дисплеї. Пам’ятаю часи, коли вона була однією з тих, хто вводив це в тренд.
Живиться iBasso DX340 від двох батарей. Цю систему почали широко використовувати також iBasso. Не берусь казати, чи вони її придумали – були плеєри, що власне і мали не одну батарею. Проте зараз цей підхід асоціюється саме з iBasso, і вони розвинули і допрацювали технологію. Для цифрової частини відведені 4000 мА⋅год, для аналогової 2100 мА⋅год.
Саме остання відключається при підключенні зовнішнього блока живлення. Таким чином максимальна вихідна потужність зростає з 1.2 до 2.15 Вт. Ще раз, з 1200 до 2150 мВт, кому запис не в системі СІ приємніший бо більше нуликів. І одразу питання до таких людей – вам баланс на картці теж приємніше в копійках дивитися? Тут хіба що нагадаю, що формально для багатьох навушників навіть до 100 мВт буде достатньо.
Що стосується підсилювача AMP16, а точніше ламп, що у ньому використовуються. Або ж ще хвилинка занудства.
По-перше, не дуже має значення, записувати їх як JAN-6418, CK-6418 чи просто 6418, коли мова про сучасні аудіо пристрої, що їх використовують. Виробник ламп Raytheon, і ці субмініатюрні лампи не використовувались практично ніде крім мілтеку. Тому незалежно від фактичного маркування – на яке вказує JAN – всі вони мілітарі. У інших виробників може бути інакше, але про них мова не йде, бо найдоступніші в тому числі для масового використання саме Raytheon. Це виробник військової техніки, що існує досі, і йому треба було лампу – ну то він собі зробив. А кому ще треба були – часто йшли з контрактом до нього ж. Таких ламп було зроблено нехай не достобіса, але багато. У всякому разі нерідко зустрічав лоти, де їх 100 або 500 штук, і таких лотів було кілька. І це зараз, коли з часу їх випуску минуло приблизно 50 років.
Це відповідь чому скрізь ставлять саме ці лампи. Бо їх багато. Крім того, мілтек застосування хай і формально, дає дещо вищі вимоги до вібростійкості та до характеристик лампи. Тож їх простіше відібрати в пару. Менше роботи і менше браку.
Далі про те, що це за лампа. Теоретично – пентод, і в переважній більшості про них саме так і пишуть. Та тут є питання, бо пентод крім анода і катода має ще три сітки. І формально їх тут три, але фактично одна з них мертво замкнута на катод. Що перетворює цей пентод на тетрод.
Фактично це одна з найменших справжніх ламп. Навіть коли мова про субміні. Бо лампи, що використовуються і CDM також є субмініатюрними, але вони мають значно (майже вдвічі) більший розмір по діаметру, більш ніж вдвічі більший внутрішній об’єм балона, а відтак і розміри електродів всередині, а також більший струм нагріву. Тож і працюють з більшими значеннями напруги. Тож фактично коли пишуть про те, що 6418 має струм 22,5 Вольт – ну, це, звісно, добре, але це фактично те, що у неї записано в вимогах для оптимальної роботи. Вважати великою заслугою виробника те, що вони реалізували ці умови для лампи, мабуть, не варто. Як і хвалитись цим.
Та все ж, вважаю цю лампу одним з непоганих варіантів для портативного застосування. Невеликий струм і тепловиділення роблять її хорошим варіантом для портативного використання. Крім того, залишається дві сітки, одна з яких може використовуватись по-різному, і це дає свої результати в плані налаштування звуку. Тож аби тільки схема і реалізація дозволяла. На щастя, зараз таких ламп застосовуює немало пристроїв і фірм, тож побачимо, хто зможе приготувати їх цікавіше. А там може хтось копне і трохи далі, до більших і потужніших ламп.
Автономність пристрою часто підноситься як його сильна сторона. Що ж, не можу цього однозначно підтвердити. Цілеспрямованих тестів на те, скільки він проживе з яким навантаженням я не проводив. Заряджаючи його до сотні і слухаючи дві-три години на день я заряджав його не так часто, але переважно коли заряд наближався до 20-30%. Попри те, що він має дві батареї, індикатор заряду на дисплеї у вигляді однієї.
Я помітив, що загалом під навантаженням він часто тримається непогано. Надто що для деяких IEM достатньо навіть 20 пунктів гучності. Для більшості – близько 40. А більше 50 як правило і взагалі накручувати не доводиться. Тож фактично верхня половина шкали завжди лишається недоторканою. Таким чином, вірити замірам компанії, які зазвичай проводяться саме на половині гучності, мабуть можна.
Разом з тим, що не так добре – це сон. На час тестування я не вимикав пристрій взагалі, як і роблю зазвичай з Андроїдами. І нерідко знаходив його з 20-30% заряду, хоча зазвичай лишав його з зарядом 30-40 відсотків. Якщо деякі пристрої в режимі спокою практично не споживають заряд, відбираючи від нього кілька відсотків, то тут за годин 12-15 може відсотків 10 піти. Звісно ж, з увімкненим WiFi. Тож в цьому відношенні суто для мене автономність хоч і непогана, але не видатна.
Ближче до головної страви. Та перш ніж почнемо про звук, торкнемось його налаштувань та сумісності.
Згадана функція HA (Harmonic Adjustment) дає можливість обрати один з 5 звукових профілів. Наскільки я зрозумів, це щось на кшталт цифрового фільтра якщо не за методом роботи, то за впливом на звук. Він десь на такому рівні, а не на рівні різних пресетів еквалайзера, наприклад. Обережний, акуратний, незначний для деяких навушників аж до повної непомітності, але це та легка корекція, якою гріх не скористатися.
H1 (нейтральний): як і видно з опису, найбільш нейтральний найменш прикрашений звук, що добре показує мікродеталі, динаміку, швидкість, тощо.
H2 (натуральний): це найбільш забарвлений звук. Має додане тепло, більше макро, тілесності та НЧ і більш спокійні верхи. Різниця між першими двома помітна найбільше, але все одно як і з цифровими фільтрами, для деяких навушників її не помітно взагалі.
H3-H5: перехідні режими, що здебільшого балансують між першим і другим, міксуючи їх вплив. І якщо між першими двома різниця невелика, то тут її взагалі треба вислухувати, щоб почути.
Особисто я зупинився на першому.
І один з плюсів програмного забезпечення тут зокрема в тім, що разом з гейном, ця функція винесена на окремий екран у вигляді віджета під віджетом плеєра. Це дуже зручно, бо не треба шукати ці налаштування десь глибоко в надрах. Та і змінювати їх можна на льоту.
Також варто згадати про те, як змінюється звук з підключенням зовнішнього живлення. Динаміка покращується та розширюється, як і контроль. Бас стає виразнішим, рельєфнішим, точнішим та щільнішим. В той же час, додається дещо більше повітря та артикуляції. Звук оживає, стає натуральнішим та відкритішим, невимушенішим. Він отримує дещо кращу артикуляцію, більше повітря та краще позиціонує інструменти.
Це помітно як для повнорозмірних навушників, так і для ІЕМ. З якимись це помітно сильніше, з якимись дещо менше. Мабуть, одна з кращих комбінацій які у мене склалися – з навушниками Dita Project M на срібному кабелі від Effect Audio. Модель не позиціонується як топ, та, на мій погляд, має дуже високий рівень і їх звуку багато топів можуть позаздрити. Це комбо з задоволенням можна слухати в дорозі без БЖ – наскільки взагалі в дорогу можна взяти DX340. Але і тут приріст від зовнішнього живлення буде помітний.
Також чудово поєднався плеєр з CA Supermoon першої ревізії. Справді чудове комбо, і багато в чому завдяки досить хорошій чутливості навушників.
Коли ж модель вимагає більше контролю та динаміки, тут ситуація цілком на користь БЖ.
Та бувають і винятки. Наприклад, oBravo Ra 21.5, що відомі своєю критичністю до джерела, чи то пак до підсилювача, з плеєром не поєднались як слід. Як самостійно, так і з допомогою БЖ.
Звісно, здебільшого для IEM проблем не виникало, і так чи інакше, можна знайти чудове комбо, яке дозволить слухати плеєр без БЖ. Та все ж послухати перед покупкою точно варто, бо одна річ – мати під рукою колекцію ІЕМ і з чого обирати, а інша – обирати ідеальний плеєр під свої улюблені навушники.
Також Dx340 не дуже добре справляється з тугими повнорозмірами. Sennheiser HD800s досягали комфортної гучності приблизно на 60 пунктах, що не так багато, але помітно, що вони можуть значно краще. І з зовнішнім живленням це краще наставало, але все одно не на тому рівні, що може дати окремий підсилювач. Слухати можна, але як компромісний варіант.
Взагалі, як на мене, тут чи не найбільше проявляється деяка абсурдність гонки потужності. Скільки ватів на виході не накручуй, питання часто не в них, тому що додавання окремого підсилювача на вихід дає змогу добитись якіснішого звуку. А відтак і особливого сенсу з 2 Вт не те щоб багато.
Підсумовуючи поєднання з IEM, пристрій непогано показав себе з чутливими моделями. Відсутність фонового шуму, стабільно хороший контроль та цілісність.
Коли ж мова про більш енергоємнісні, як-от Final Audio A8000, Victor FW10000 або Campfire Audio Moon Rover, то лише з БЖ. Кожна з моделей по-своєму відома тим, що полюбляє, коли їй згодовують хороший струм і дають гарний контроль. Тут без БЖ було не так добре, як хотілося б.
Та попри це, з динамічними моделями мені плеєр загалом сподобався – за наявності БЖ. Без нього набагато краще склалося комбо з CA Supermoon та особливо Dita Project M. Тож тут лишається простір для експериментів і можна пробувати, кому що більше до смаку.
Як вже можна було зрозуміти, є в порівнянні з зовнішнім живленням і негативний побічний ефект. Коли є не лише розуміння і гризе хробачок сумніву, але і чіткий та усвідомлений приріст від БЖ, то й слухати iBasso DX340 без нього стає не так цікаво. Або і нецікаво взагалі.
З іншого боку, він все одно переважно лежатиме на столі. Розміри не портативні. Тож чому б і ні. У всякому разі, поки iBasso DX340 гостював у мене, він майже весь час працював саме від БЖ.
Зустрічав відгуки щодо того, що iBasso DX340 є референсним за рівнем та якістю і пропонує щось більш видатне, ніж більшість пристроїв принаймні його категорії.
Що ж, з цим я не можу погодитися в повній мірі. Вплив ЦАП в звуці плеєрів якщо і є, то дуже невеликий. Найбільше я відчував його приріст у пристроях, що перейшли на двочіпову архітектуру, як у нових Asahi Kasei, яка розділила цифораналогову обробку. Але тут інакше.
Якщо спробувати виділити щось унікальне, то звук iBasso DX340 справді дещо має. Він дуже подібний на iBasso D16 Taipan. З поправкою на те, що реалізований дещо якісніше, але загальний характер той самий.
Цілісний, консистентний, навіть дещо узагальнений, з трохи підкресленою вагою та панчем, дрібкою тепла, намаганням звучати доросло, схильною до компактності сценою та трохи зменшеною динамікою і ослабленими обрисами інструментів разом з їх злегка збільшеними образами та хорошою взаємодією, натомість зниженим розподілом.
З одного боку, характер інструментів та записів передається непогано, з іншого – от ці характерні моменти, притаманні плеєру залишаються помітними завжди. Тож я не можу сказати, що він цілком тембрально та емоційно достовірний і повністю розкриває запис. Він скоріше на нього покладається, але додає свого характеру. Це та фарба, та подача, з якою звучить плеєр безвідносно того, що б він не грав. Мабуть це в чомусь подібне на плеєри Аstell&Кern – якщо вже почув цей окрас, то і далі так буде.
Проте, якщо говорити про порівняння звуку з D16, то DX340 універсальніший за Taipan. Зокрема за рахунок якості. Якщо у Taipan така подача призводила до деякої зернистості, що аж віддавала вінтажністю, то тут зерна менші, і пристрій все ж звучить більш виважено.
Також можна навести аналогію до деяких R2R або мультибітних рішень саме за характером звуку і побудовою сцени. Та все ж, я переконаний, що більше важить не технологія, а її реалізація. А вона тут нехай і не ідеальна, але дуже навіть непогана.
Перш ніж описувати звук пристрою маю сказати ще одну суто суб’єктивну річ – для мене він нудний. Навіть не в тому, що він не пропонує нічого нового. Скоріше тому, як він робить те, що робить. Крім свого характеру DX340 безумовно не додає нічого, але ця сукупність не розкриє мою музику так добре, як я до цього звик.
І ще контраверсійніша думка – з AMP16 він ще нудніший, ніж з AMP15.
Наприклад, його сцена тяжіє до компактності, не нагнітає повітря. Разом з тим, AMP16 та в меншій мірі AMP15 демонструє трохи збільшені образи інструментів, що разом з невеликою сценою дещо зменшує динаміку та знижує контраст в передачі текстур, а відтак і їх характер. Їх намагаються трохи підкреслити у AMP16 шляхом додавання енергії в НСЧ та мідбас разом з пригладжуванням верхів і збільшенням розмірів образів – що традиційно і роблять лампи.
Переважно для людей саме такі зміни роблять звук переконливішим, емоційнішим і виразнішим, драйвовішим, та для мене це діє цілком протилежно.
Зарадити можуть записи і навушники. Дуже весело навіть зі смаковими практично не буває, але хоча б не так нудно. І саме тому модуль AMP15 видається мені менш нудним – попри свою більшу нейтральність та технічність. Та там звук демонструє менше забарвлення, має більше дрібних моментів, більш нюансований і менш узагальнений, тож його цікавіше слухати.
Існує думка, що в певний момент апаратура може показати все, з чого насправді складається музика. Навіть не те, що кожну партію, а кожен нюанс, кожну реверберацію. І тоді музика втрачає магію і стає нудною. Подібні коментарі я чув стосовно кількох справді високорівневих пристроїв – якісніших, та й значно дорожчих, ніж DX340. Але це не той випадок. Попри якість DX340 з AMP16 використовує зрозумілі та передбачувані ходи, щоб додати емоцій, і ці способи, як затерті кліше в фільмах, на мене не спрацьовують. Тож аби бути чесним я маю залишити цей коментар. Та варто також сказати, що саме цей момент є, мабуть, ще більш індивідуальним, ніж побудова сцени та смакові переконання. Тож можливо саме вам це буде навпаки найбільш цікавим та емоційним звуковим досвідом.
Надалі я зосереджусь на описі звуку плеєра без підключення до БЖ та з підсилювачем AMP16 як більш гарячою новинкою, оскільки саме так мабуть його використовуватимуть переважно. Тож цей опис вважаю більш репрезентативним. В якості базового пристрою для порівняння – мій щоденний плеєр, LPGT Ti. Порівняння підсилювачів винесу в окремий невеликий блок, а щодо живлення від мережі я здебільшого все вже сказав.
Якщо коротко підсумувати цей вплив, то це дещо схоже на те, коли є невеликий розфокус, втрата контрасту та насиченості. Спершу навіть не помітно, що щось не так, аж поки не налаштуєш так, як має бути – і картинка (а в нашому випадку звук) розквітає і починає дихати на повні легені.
Що ж до характеру AMP16, то в дисклеймер варто винести те, що він робить звук більш розслабленим, пом’якшує верхи та загальну чіткість, а також додає невеликого акценту та тепла на середньому і нижньому басі. Також тепло поширюється на нижню середину.
Коли ж намагатись описати звук DX340 загалом, то мені він видається цілісним та мелодійним. Плавним і досить загальним, та не зовсім текучим. Дещо в’язким, та не відверто жирним, а трохи зернистим. Він підсвічує та злегка підігріває текстури і розміри інструментів, та робить це обережно, щоб не зовсім узагальнювати їх.
Звісно, це все ж технічний і детальний звук. Та передовсім він робить ставку на музичність та макро, вагу, тілесність, переконливі розміри інструментів, натомість не поспішаючи додавати повітря, масштабу та динаміки.
Таким чином присутня деяка схильність до інтимної сцени та її постійна заповненість і щільність. Вона не сприймається вузькою чи тим більше обмеженою – в жодному разі. Але кожна спроба визначити її розміри постійно призводить до висновку, що вона точно не велика і скоріше компактна. Нітрохи не більша, ніж це треба саме в цей момент композиції. Хоча і розширюється в моменти особливо епічних пасажів, як того і вимагає запис. Чи це погано? Не те щоб дуже. Цей момент, до речі, схожий на те, як будують сцену деякі мультибітні пристої.
Це розміщує звук попереду в фокусі уваги, та не розносить його дуже широко чи глибоко. Але з негативного – створює деякий ефект замкнутого простору, що спричиняє втому від прослуховування навіть якщо навушники мають широку сцену.
Також я б відмітив інший негативний момент через таку побудову сцени та образів. Перший план, за всієї своєї презентабельності, дещо заступає другий і так далі. Це призводить до того, що різні за своїм звуком та характером записи звучать більш одномірно. Наприклад, коли це метал, то різні епохи та гурти звучать однаково важко, легко досягаючи цієї межі важкості. За деревами губиться ліс. Другий план спрощується та узагальнюється, бо і артикуляція першого на досить звичайному рівні, а що вже говорити про другий. А відтак страждає і деталізація.
І цей момент також призводить до того, що ранні Arch Enemy звучать приблизно так само, як і пізні. З іншого боку, може це тому пан Емотт почав робити відверту попсу?
Натомість такий підхід дуже добре підходить до менш насиченої інструментами музики, що і записується зазвичай ширше, і дає більше уваги солюючому інструменту, не акцентуючи акомпанемент. Я говорю наприклад про акустику, поп, багато різного джазу, фолк або ж більш просту музику, що задовольняється мінімалістичним підходом (який, до речі, розквітає зараз). Де наявність складних багатошарових аранжувань компенсується енергією та напором. Це не тотально, та все ж переваги простих речей звучать вигідніше за складні. Я люблю, наприклад, і Дахубраху, і Labytyntum Stellarum, та саме цей плеєр більше спонукає слухати перших.
Досить лінійний і моніторний, глибокий, якщо говорити загалом, та на мідбасі і верхньому басі є більше енергії і згаданий невеликий акцент та тепло. Цієї частини діапазону не дуже більше кількісно, та за умови рівної середини і пригладжених верхів навіть невеликий акцент відчувається. Бас стає більш вагомим і масивним. Чи це ефектно? Авжеж. Чи це правда? Ну може і не зовсім, та яка різниця, якщо епічні речі звучать десь так, які мають – впевнено, переконливо, монументально.
Разом з тим, добре передається масштаб. Епічні електронні удари, що мають заповнювати все, справді працюють так, а ударні живої установки від них добре відрізняються. Де трохи не вистачає нюансування то це в текстурах і позиціонуванні ударних. Наприклад, удари в центр барабана звучать інакше ніж удари скраю. Мало того що це свідчить про технічність ударника, це дозволяє свідомо додати більше живості та емоцій в виконання. Та не тут. Плеєр узагальнює такі моменти.
Приблизно так само відбувається і з текстурами близьких за розміром чи характером ударів. Вони стараються звучати ефектно і переконливо. При збільшених образах вони добре позиціонуються, точні і загалом добре окреслені, хоч ця окресленість і дещо ослаблена, та де ще вони трохи недотягують – це саме в передачі характеру текстур.
Плеєр досить в загальних рисах показує відмінності різних записів стосовно того, де як записаний бас. Звичайно, коли це сучасний запис та ще й з вагомими електронними НЧ, то вони справді здатні заповнювати все. Та коли це більш старі і сухі записи, будь то метал чи електроніка, індастріал чи навіть джаз, то тут сучасний підхід навіть на користь з його доданою вагою на НЧ. Плеєр менш правдиво передає особливості запису, зате більш емоційно та переконливо, роблячи звучання більш модерновим.
Крім того, це також має і передбачуваний негативний ефект щодо точності і акуратності передачі деяких партій. Це стосується не лише НЧ, та, мабуть, саме тут це більше помітно.
Зокрема, моменти, де партія вступає непомітно, легко і невимушено через таку подачу демаскуються в записі більше, стаючи грубішими, коли достатньо простору. Але часто буває і протилежне зміщення балансу – партії залишаються не так помітними через домінування першого плану аж до моменту свого зіркового часу, якщо він таки настає. Таким чином, попри схильність до цілісності, у мене є враження тої самої зернистості. Більшої сконструйованості, штучності, зібраної зі шматків, а не злагодженості і невимушеності. Бо попри загальну макро подачу і ставку на взаємодію, перший план або не вміщує все, або затінює собою другий.
Якщо спробувати пояснити іншими словами емоційне сприйняття такого керовано смакового звуку, то це приблизно як музиканти-професіонали, яких найняли зіграти концерт. Кожен з них ремісник. Він заробляє цим на життя і безперечно, є профі. Він не лише вивчив свою партію, а і на досвіді знає, як зіграти так, щоб це було переконливо. І продумано робить це, добре знаючи в який момент це треба зробити. Та зрештою вони ремісники. Для них це лише робота і вони не особливо вкладають емоції понад необхідне, турбуючись тільки про те, щоб зіграти добре свою партію.
А от попередній концерт з тим самим плей-листом грала ця сама група ще до того, як розпалась, і кожен музикант горів своєю справою. Це він колись придумав партію свого інструмента, а зіграність здобута роками створювала необхідне порозуміння і хімію між учасниками на сцені.
Приблизно тому ми сприймаємо ремісників – може і незаслужено – як таких собі беземоційних виконавців. Натомість є музиканти-творці, що може і не володіють такою майстерністю (а дехто і взагалі володіє своїм інструментом або ж голосом жахливо), але точно знають що таке емоції і душа.
Ну або коли хороший фільм раптом десь в середині цілком серйозно робить щось таке, що цілком ламає реалістичність подій і замість того, щоб співпереживати героям раптом випадаєш з історії і розумієш, що нічого страшного не станеться, це ж просто кіно, а вони просто актори. Хтось хороший, хтось кращий, але актори, а не персонажі, яких вони втілюють. Профі, але зрештою ремісники, а не творці, що прийшли виконати контракт і заробити грошей.
Таким чином ставка свідомо робиться в більшій мірі хоч і на емоційне, але вивірено емоційне звучання. Десь це спрацьовує, та не завжди.
Тут мені більше до вподоби подача AMP15 з БЖ. Точніше, технічніше, сфокусованіше, окресленіше, краща артикуляція та глибина, а за рахунок цього і загальне звучання більш насичене деталями, а відтак і емоціями.
Нейтральна, з невеликою доданою вагою та теплом на нижній середині. Це дозволяє не будучи тотально теплим зберігати впевненість та підкреслювати партії інструментів. Хоч і не так добре працює на передачу текстур. Самі вони виразніші, але їх характер та фактура дещо більш узагальнена. Умовно, це як збільшити картинку, але її розширення залишається тим самим, тож деталей не додається.
Часто таке звучання здатне грати з увагою слухача наскільки, що в певний момент починає здаватися, що на середині є невеликий акцент. Та це продиктовано з одного боку самою композицією, де все ж більшість інформації на середині, і з іншого – побудовою сцени навколо неї і домінуючим місцем соліста або інструмента.
Що стосується точності передачі, то тут можна як помітити першоджерело – сам запис, так і те, що плеєр додає від себе. Тож попри хорошу детальність та майстерність в передачі особливостей виконання, все ж є схильність до простих речей. Які-небудь мінімалістичні записи, як-от проекти вокалісток чи вокалістів імені себе, де саме вони є головною зіркою – це звучить справді виразно, емоційно і переконливо. На це грає сам запис, на це грає плеєр в його манері передачі СЧ і на це грає побудова сцени.
Тож тут відбувається контрольоване форсування емоцій, що робить їх більш однозначними та драматичними, відходячи від правильності. Та цей відхід на безпечну відстань, і коли запис потребує більшої стриманості – це помітно чи не більше. Скажімо, коли звучить вокальний поп, тут не наскільки важлива вся палітра емоцій, що передаються голосом аніж коли це, наприклад, опера і класична музика загалом. Тож якщо до першого претензій у мене нема, то з другим, навіть не будучи дуже великим шанувальником жанру, я б відмітив ці моменти.
Крім того така увага до першого плану призводить до того, що інструменти на другому не так добре розділені і структуровані, їх текстури передаються гірше, та навіть детальність не видатна. Дещо з мого улюбленого металу плеєр не витягнув саме в тім, що задній план посипався. І звісно, можна нарікати на сам запис, але, до прикладу, LPGT Ti справився з цим записом без проблем.
Десь так само підхід з теплом на басу і нижній середині зміщує акценти там, де запис загалом дуже амбіентний і широкий. Скажімо, в шугейзі чи пост-блекові така подача басу та середини робить вокал ще більш ефемерним та втопленим в мікс аж до його повної нерозбірливості – надто що низький вокал і цих жанрах скоріше рідкість. І коли у випадку Нежа це зрозуміти можна як його задум, то з Чіно хотілося б чути його вокал.
Разом з тим, варто визнати, що такий вивірений та зважений відхід від повної нейтральності нехай і безпечний, та в ряді випадків він працює. Саме така передача НЧ і СЧ, разом з нерізкими верхами і створює цей наліт вінтажності чи то пак аналоговості звучання.
Крім того, можна відмітити і ослаблену динаміку. Що для мене привернуло увагу – DX340, мов несміливий співрозмовник, боїться пауз. Десь так і тут, плеєр боїться дати більше повітря. Боїться дати звукові простору, обмежуючи його рамками запису, коли інші пристрої розкривають його. Особливо добре це помітно на контрасті зі звуком пристроїв, що цю динаміку передають коректно – навіть не підкреслюють. Коли підкреслюють – навіть цілісні та щільні записи стають більш рельєфними, і від них перехоплює дух. І мова навіть не про якісь аудіофільські записи. Коли це демонстраційний трек, де є динаміка – звісно, вона буде. Але помітно, що вона працює в меншій мірі, ніж має бути. Таким чином запис звучить більш однорідно і цілісно, але що гірше – більш одноманітно.
З зовнішнім живленням динаміка дещо покращується, та все одно через характер плеєра, не рятує його від всіх проблем. Хоча і здатна багато з них зробити менш помітними.
Звісно, тут є і момент того, що, якісніші записи звучать якісніше, але, дивлячись дещо далі – демонстраційні або аудіофільські записи саме так і створені – аби звучати ефектно на різних пристроях. Але я не те що не обмежуюсь такими записами – я їх слухаю хіба що для тестів. Але переважно це не тестові диски, а моя звичайна музика. Де якість запису не ідеальна, і я зрозумію, якщо пристрій передасть привіт звукорежисеру. Але DX340 не так добре справляється з такими звичайними записами.
Щоправда, якщо знати, що шукати, то можна і на еталонних записах помітити ці проблеми. Скажімо, я звик чути партії інструментів у Take Five більш легкими, невимушеними, динамічними, невагомішими, з більшою кількістю повітря та реверберацій, тощо. Звісно, це не означає, що у DX340 з цим великі проблеми. Невеликі. Десь майже непомітні. Але коли це топ, і то не найдешевший – бути їх не повинно.
Протяжні та досить м’які. Цікаве, але все ж хороше поєднання. Звісно, вони відходять від повної нейтральності до комфорту, подекуди спрощуючи деякі моменти через невелику сцену, подекуди – через домінування першого плану. Тож це не найдетальніші верхи, які можуть бути. Та все ж не доводиться назвати їх простими. Ні, вони технічні і досить виразні, не губляться в загальному звучанні. Але часто вони тут схожі на непогану реалізацію EST – тобто перш за все вони м’які. Коли йдеться про різкий жорсткий звук зі стрімкою атакою – це не той варіант. Тут буде все перелічене, але не жорстке, не різке і не наскільки стрімке. Більш плюшеве.
Натомість виразність верхам робить їх плавність і протяжність. Якщо атаки пом’якшені, то як раз затухання дещо підкреслені і подовжені. З одного боку, це робить їх помітними, з іншого – не робить звук зовсім компактним.
Детальність на звичайному рівні, без чогось надзвичайного. Все основне буде помітно, але сподіватись на дослідження несподіваних артефактів запису не доводиться.
Все це робить звук iBasso DX340 більш розслабленим та комфортним. Щоправда, і більш фоновим.
Загалом все вже сказано, тому лиш підсумую. Схильна до компактності, з хорошим співвідношенням ширини до глибини. Без намагань, але з можливістю вразити масштабом там, де це потрібно.
Будується навколо першого плану з його помітною домінацією.
Присутня шаруватість в побудові планів – через їх збільшені розміри перший план заступає собою решту. Це призводить до зниження інформативності і точності другого і решти планів. Також це формує не зовсім точне позиціонування інструментів. Попри їх різне розміщення, тут вони підкоряються чіткому укладу типу перший ряд – другий ряд – третій ряд. Звісно, це про динаміку в тому числі.
Плеєр робить ставку на цілісність, але таке формування планів порушує її і створює сконструйовану, а не невимушену картину. Маючи загальну схильність до взаємодії та цілісності, вона все одно дещо порушується. Головним чином через домінування першого плану. Тому саме тут він стає ширшим і більшим, ніж мав би бути. Таким чином, коли партія певного інструмента розвивається повільно і виходить на перший план десь в середині композиції, її розвиток до цього моменту якщо не цілком втрачається, то спрощується і огрубляється, тож цей вихід на перший план сприймається не як логічний пік, а як несподіванка, що замість створити емоційний пік, створює несподіванку своєю раптовістю і порушує баланс, виглядаючи вимушено. Це особливо помітно та таких речах, як, наприклад, Celdweller, де електроніка перемішується не лише з металом, але і з живими інструментами. В подачі DX340 це розпадається на шматки.
До речі, до цієї вимушеності докладається і маскування дрібних моментів запису. Легке дихання і подібні речі, що не несуть важливої інформації на перший погляд, добре створюють відчуття реалізму. Натомість тут вони відсутні, тож є враження, що плеєр дещо цензурує запис.
З іншого боку, коли мова про критичність до запису, то тут, звичайно, все, що не мертве від початку, цілком може бути відтворене. Ба більше, для деяких з таких записів оптика DX340 цілком підходить, добре прикриваючи артефакти запису чи огріхи композиції, натомість додаючи цілісності.
Що ж з цього всього було заслугою AMP16? Те, що і можна припустити. Значна частка тепла, акцент на середньому і верхньому басі, пригладжені верхи.
AMP15 дає пристрою трохи більше повітря та дещо зменшує розміри образів, разом з тим, додаючи їм дещо більше чіткості та окресленості. Зберігається схема побудови сцени і домінація першого плану, та вона виражена в меншій мірі. Це все ще не дає ані кращої динаміки, ані кращої артикуляції, але взаємодія покращується, а також з’являється більше пропрацьованості другого плану. Нейтральніша подача чесніша відносно запису, вона здатна передавати його в більшій мірі, більш різноманітно.
Покращується детальність не лише на рівні їх передачі як такої, але і в плані більшої уваги до їх характеру і особливостей. Також покращуються і текстури. Почасти через те, що вони менше висуваються вперед, тож не стають розмитими.
На всьому діапазоні частот звук стає чіткішим і окресленішим. Все ще не ідеально, але є відчуття, що трохи додається різкість та змінюються деякі акценти.
Зокрема, на СЧ з’являється краща інформативність, образи читаються краще. Тембри нехай і не такі виразно вологі та акцентовані, але спокійніші, нейтральніші і точніші. Завдяки цьому покращується загальна реалістичність композиції – є більше простору для взаємодії, тож інструменти та партії знаходять більше діалогу. Передній план все ще домінує, проте не так тотально, і в загальній побудові композиції додається більше логіки, а в розвитку окремих партій – нюансів.
Це все ще не робить пристрій ідеальним, але помітно його покращуючи. З одного боку, в жодному з аспектів це не кардинальне покращення, та це той випадок, де скрізь потроху – і разом ефект досить помітний.
І коротко про порівняння з іншими пристроями, оскільки я по суті не маю девайсів саме того рівня на руках. Тож суто з тим, що є і суто по звуку. Бо звісно, для декого сама відсутність стрімінгів ставить на пристрої хрест.
Перший Лоту. Колись давно я говорив, що для мене це найнудніший плеєр, який я коли-небудь слухав. Що ж, маємо нового чемпіона. Досвід прослуховування DX340 дав мені розуміння, чого ж власне бракувало звукові LPG щоб бути цікавим для мене.
Подібна невелика сцена, збільшені розміри образів, ослаблена окресленість, додана вага та тепло і загалом комфортні верхи. І не видатна динаміка. Що ж, тут iBasso має козир в рукаві – той самий блок живлення. Без нього я б поставив плеєри приблизно на одному рівні, з тим хіба що, що з AMP16 DX340 має більше басу, тепла і менше верхів – хоча вони і трохи кращі щодо затухань, а з AMP15 покращень загалом дещо більше і DX340 вже виходить вперед. Та все ж це ніщо порівняно з БЖ.
Отут вже перевага DX340 очевидна – попри свою неідеальність. З іншого боку, тут фактично порівняння непортативного транспортабельного плеєра з компактним портативом. Розміри і вагу навіть порівнювати смішно.
Тут теж все досить просто. Потужності у DX340 більше, але стосовно звуку – він програє. Коли десь я говорю про проблеми iBasso, то виявлені вони саме в порівнянні з LPGT Ti. Значно краща динаміка, що створює кардинально іншу звукову картину. Більше повітря, простору, краща інформативність, позиціонування інструментів. Але значно більш нейтральніший, менші образи інструментів, але більш окреслені і артикульовані, а головне – невимушеніший і натуральніший звук, що повніше розкриває композицію. Краще у всьому. Але може статись, що вам характер DX340 підійде краще. Тут уже кому що до вподоби.
Краща динаміка та артикуляція. Дуже злегка теплий звук (якщо мова про клас АВ), що, разом з тим, демонструє хорошу технічну складову. Але DX340 попри кардинально інший характер і підхід має не гіршу детальність. Діапазон частот вниз приблизно такий самий, а верхи, попри свою комфортність, добивають далі у DX340. Краще це помітно, звісно, на AMP15. Окресленість і точність позиціонування інструментів краща у R6 Pro2. Почасти через динаміку, почати через розміри сцени, які більші, адже розміри образів у обох плеєрів дещо збільшені.
Але зрештою коли доходить до поєднання з важкими навушниками, то тут більша потужність та БЖ дається взнаки. Якщо навушники не наскільки критичні до підсилення, різниця може бути не такою значною. Скажімо, для мене звук DX340, авжеж, дещо кращий технічно ніж у R6 Pro2, та не аж так, щоб я мирився зі зростанням цінника, розміру і ваги. Та і зі зміною характеру звуку, який мені подобається менше. Тут хочу повернутись до тієї тези, що переважно люди обирають за смаком, а вже потім за технічним рівнем.
Ну і по фану, порівняння з моїм улюбленцем з цікавими лампами, що наразі у мене є фаворитами. Відносно нейтральний звук, що однак має характерне лампове тепло.
Дещо менша детальність, надто в дрібних моментах, але більше уваги до передачі другого плану. Звучання більш тепле і повніше, але з більшою кількістю простору, невимушеніше, з кращою взаємодією, що формує довершенішу загальну картину. Як в плані логіки, так і взаємодії інструментів. Крім того, CDM демонструє кращу динаміку. Насмілюсь припустити, що все-таки розмір ламп, а вірніше їх нагрів та напруга, з якою вони працюють, мають значення.
Але, звісно, на боці DX340 краще поєднання з різноманітними джерелами, чорний фон (та відсутній фоновий шум), околонульовий вихідний імпеданс, та і взагалі весь набір того, за що люблять сучасні пристрої. І так, він в соло може тягнути важчі навушники, ніж здатен CDM. Хоча з HD800s обоє справляються нехай і нормально, але гірше, ніж я б хотів.
Підводячи риску можу зазначити, що iBasso DX340 точно вийшов неоднозначним і він цілком є дитям своєї епохи.
Великий, з вагою більш як півкілограма, з дуже амбітним та інноваційним дизайном, інженерними рішеннями та звуком, якісними матеріалами і досить притомною на фоні конкурентів ціною. Зовсім не ідеальний, навіть спірний, але хто ідеальний? Не позбавлений своїх недоліків, але і зі своїми перевагами.
Хоч це і не моя чашка чаю, та, можливо, для вас він стане одним з кращих пристроїв, на які здатен сучасний ринок портативних джерел. Бо задатки для цього він має.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Авторизуйтеся для отримання розширених можливостей